Розбиваючи Місто
Оповідь

Підбирають з вулиці чуваків.
Пропонують їм бабки й усякі хорошості. Натомість ті мають змінити ім’я прізвище й висуватись від їхніх політичних проектів депутатами. Зрозуміла річ, вигадують ідеальну історію, купляють потрібного диплома (навіть можуть надати кілька уроків, щоб робітник був у курсі).
Й розуміється, робітник живе в розкошах, має-бо зарплатню некепську.
А робота: дави на кнопки так, як скажемо.
А Батьківщина? Забудь.
Є бізнес.

Ян Моцина, алкоголік. Невдаха, котрий щоп’ятниці побирається по всіх барах міста М.
Дістаючи перед-останню сигарету, Ян ступив з порога бару “Голуба вустриця” надвір. Накрапав дощ, загойдуючи його п’яні думи, немов колиска.
Сам Ян був родом з цього міста, раніше закритого. Тепер перед ним поставала дилема – де йому податися. Удома не чекала ні дружина, ні собака, ні найлишайніший кіт.
Затягнувшися міцно, аж запекло у бронхах, Ян вирішив пройтись наліво. Щойно він ступив крок, як несамовитий велоїздець замалим не розчавив йому пальців ніг. Цей бородатий, лисий хлопчина повернувся на мить, ніби щоб вибачитись. Та забачивши огидні лахи просмерділого п’янички, зразу ж поколесив геть од мари. До речі, теж наліво.
Струсивши попіл, Ян гойднувсь, мов його думи, і почалапав за велосипедером, котрий уже скрився у мряці. У нього і в думках не було, що він міг наздогнати того шалапута. Але ж – зобидно.
Ян постановив собі відшукати кіоск, щоб купити нову пачку сигарет. Акуратно ховаючи, мов дашком, пальцями ту, що курив, – Ян завернув до якогось хижого на вигляд провулку. Жодним чином не зваживши на двох бомжуватого вигляду осіб чоловічої статі, повз котрих пройшов, Ян погріб до білої будки. З вузького віконця вибивалось жовте тьмяне світло. Над ним – вивіска “Тютюн для всіх”. Ян зазирнув усередину й стрівся очима з жінкою бальзаківського віку.
— Пачку Вінстона червоного, будь ласка.
— Прошу, — простягнула йому пачку ця, ніби й досить красива, жінка.
Ян розрахувався як завжди, і, поклавши пачку до кишені, розвернувся геть.
— Слушай, мужик, закуріть нє найдьотся? — підійшов до нього один із бомжів.
— Не найдьотся.
— Ну послушай, друг, дай закурить, льогкіє барахлят, просят топліва.
— Іди геть од мене!
Зрозумівши, що бажаного не заполучити, бомж повернувся до свого компаньйона. Вони ще зо хвилю зиркали Янові в спину, певно, розряджаючи обстановку добірним російським матом.
Янові на те було наплювати. Він відкинув недопалка в урну коло кіоска та попростував у бік парку Перемоги.
Лише наступного ранку, коли його діймало похмілля і злість на весь світ, Ян спогадав тих двох бомжів. Розчулившися на часину, він був навіть подумав: “Бєдниє люді”. Та на тумбі поруч лежала пачка Вінстона червоного. І, радий такій малості, Ян закурив свою першу сигарету.

Ранок

Отже, яким чином Ян став, як усі вже могли здогадатися, депутатом Верховної Ради України.
По першій сигареті була друга. По другій – розчинна кава «Nescafe». Затим і парубоча яєшня – ґоґоль-моґоль упереміж зі хрусткою брунатною шкіркою.
Хвацько запиваючи сніданок “кавою”, Ян насолоджувався кожним хлебтом.
Таки так – субота є священне свято. Вихідного.
Ян підмугикував собі мелодію “Крєйсєр Аврора” і врешті покінчив зі стравою. Одставивши тарілку, допив рештки кавового напою, й задумався.
Вже 33. Вік Ісуса Христа. Пора б уже й, як то кажеться, самореалізуватися.
Проте хотілося радше “Столичної”. Ну, на крайняк – самогону баби Раї. Бравенька бабуська, продавала вогняну воду на ввесь район. Схожа на мадьярку, і вуса навіть мала такі ж. Чи то циганячі?
У когось знадвору заграв телефон і вибив Яна з міркувань про етнічне походження вусів баби Раї.
Якась новітня мелодія. Ян зразу згадав учорашнього яничара. Ну, того, на велосипеді.
Куди б не ступала, мисля пана Моцини, а все одно завертала до заповітного “постограмитися”.
А от раніше були грамплатівки… Ян закурив учергове, струшуючи попіл у брудну тарілку.
У холодильнику, як він пам’ятав, валялася лише палка сухої ковбаси й засохлий білий хліб. Певно, вже аж гранітний.
Докуривши, діставши з верхньої полиці мутного гранчака, Ян Моцина понадився на святе – заначку.
Невідомо, од кого то Ян ховав, але: 235 г поганенької, проте – горілки.
Налляв собі рівно сто грам і миттю вихилив.
Ух, як хороше!
Можна сказати, то був Янів обід. Адже всім відомо, що горілка – калорійна.

Пообід

Усе можливо. Або неможливо.
Яка різниця, коли 350 г вже випиті. А за ними ще пивом у генделі неподалік од двору.
Ян відчував лагідність світу і приязнь ледь не од кожного випивайла. Ті’ки один – старий знайомець Колька Бурлака – чомусь сидів у кутку бара й зиркав на Яна спідлоба.
— Як ся маєш? — спитався Ян, підсівши до знайомця.
— Бухаю. Не бачиш?
І дійсно -- на столі стриміла пляшчина улюбленої “Столичної”. Колька час від часу наливав собі по “п’ятдесять” – і смакував оковиту з часниковим сухариком.
— Слухай, — раптом Кольчин голос прийняв ділового звучання. — Кажуть, ти хочеш зі своєї звільнятися?
— Ну…
— Є одна пропозиція, — кивнув Колька лишень, — тримай.
Він витягнув з нагрудної кишені візитку й усучив її Янові.
— Подзвониш. Ясна річ, коли будеш тверезий.
Ян гойднув головою, ніби кажучи “так”. Так і похилився на стільницю, за хвилю вже даючи неабиякого хропака.

Вечір

Зблиснуло світло й привело Яна до тями.
Навколо поралися люди, схожі на лікарів з американських серіалів.
Ян чи то перелякався, чи просто з бодуна – й вирішив. Йому не дали.
Так і лежав на операційному столі.
Врешті до нього підійшов дохтур (певно, тут головний), і мовив:
— Значить так. Змінюємо стать. Колір волосся – білий. Розмір грудей – 3 (силіконові імплантанти). Об’єм стегон – 90. Розпишіться, будь ласка, отут.
Лікар підніс до лиця контракта. Слабкою, тремтливою рукою, Ян поставив хрестика, щойно йому дали ручку.

“Бути депутатом Верховної Ради України:
Згоден(-на) X”

***

Взагалі, знаєте депутатку 4-го скликання Світлану Білозір?
Отож.