Судний день

Що ж купити?
В кишені я мав тридцятку. На картці — 68 коп. Зарплатня в суботу. А от річниця — вже сьогодні.

І ввечері ми йдемо в ресторан, який я, на щастя зарезервував 200 гривнями. Ними й розплачуся за харч і випивку. За випивку може й ні — у цій "Дезерії" шампанське по п'ятницях безоплатно. (Не більше пляшки на столик, прошпана — попередила мене метрдотелька, коли я незумисне витріщився на її загігантські цицьки).

У цю мить мій погляд ковзнув повз одвічно переповнені смітники. То є Львів, крихітко. І голуби. Дзьобають. Варені. Курячі. Шийки.

Я й не намагався оминути цих пернатих щурів. Вони, як звичне, навіть не пробували втекти. Хіба, засмальцьовані тупаки, кружнули вбік, коли я змахнув до них ногою. Затим, озирнувся я, походжали й дзьобали як і перше. Курячі шийки. Скоро вже людей гризтимуть — майнула мені в'яла думка.

Неможлива спека хутенько її розтопила, потом висотавши з голови. Позаду прекрасна, бляха, Софійка, яка видрочила мене з(іс)рання, сморід, сміття, голуби-м'ясоїди. Попереду — пекельна львівська маршрутка, набита об'ємними тушами пенсів, котрим завше дме. Затим прохолодне блаженство в офісі й цілоденна робоча нудота. Хоча кому я брешу? 20 хв. працювати, 40 — западати в інеті. Повторити. Ще перерви на воду/чай/каву/туалет. І прохолода з кондиціонеру...

***

— Вона тобі дала?
— Нє…
— Блядюга!
— Не те слово…

Марко поник. Ще б пак! Витратити купу зелені на соску — а та не спромоглася й подрочити.

Я відпив своєї чорної кави й задумався. Життя несправедливе. Дівчата не дають файним хлопам, я вже котрий місяць не можу купити собі ровера, а підвищення в мене буде хіба як звільнять (а іншим набрешу так майстерно що погодяться на вищу платню).

Хуйово бути копірайтером. Якщо дивом Божим тебе зробили просто маркетологом — вважай, що ти перейшов з Івана Шудрі в пана Браміна.

Поки моя менеджерка імітує бурхливу діяльність, за яку їй платять кругленьку суму, я повинен написати 5 сторінок тексту. До кінця дня. Чужою мовою, якою тут ніхто не говорить. Хіба спікає. “Компанія провайдає всіма бенефітами — кейтеринг, кафе, флексібл графік.” Так мені розказували про це місце, коли я прийшов сюди вперше 2 місяці тому.

Нє, столовку і буфет я зацінив. А найпаче — кава-машину. В мене той кофеїн вже з вух іде! Якщо не сказати… нижче.

Але що робити. Йду на кухню, роблю подвійний еспресо. Вже третій за цей ранок (ну добре, зранку то було не еспресо, а запарена бурда вдома).

На кухні перестріваю кілька гарних дупок співробітниць. Сюди входить і дупка моєї менеджерки. Тільки ця, на жаль, повернулась до мене передом.

— Миколо, ти ж закінчиш таску до сьогодні?

Ти джобнута? — думаю я, — 5 стор. за кілька годин?

— Звісно, я постараюсь, — відповідаю я, ображений, що, бачте, курва “усомнилась” у моїй спроможності. Та хто ти така, намазюкана шмара? Скільки не штукатур, а все одно не сховаєш зморщок, стара корова! (Бухати менше тре, тупа шльондра! Пиздуй у свій Кийов!)

— Треба до сьогодні, — відрізала менеджерка, ніби певна, що має владу наді мною, а я маю совість. Нє, совість я маю, але… аморальність — інший вид моральності.

Отже, ми мило перекинулися словами, я зробив вигляд, що мені щось потрібно в холодильнику, й ми премило розминулись.

Виходячи з кухні я помітив дивних поодиноких голубів, які летіли й стукалися в шибки вікон. Зовсім звар'ювали? Хоча що очікувати від тупих тварюк.

Я відпив огидного варева з кава-машини й пішов геть від танцю летючих спідозників.

Так, працювати. Ну хоч трохи я маю написати — мовляв, старався, батьку, не встиг (я ж людина!). Бо відколи на початку тижня курва дала таску, я й не починав. |||Срачі в інтернеті багато енергії забирають. Я вже не кажу про час!

Я відкрив док, тупий гніт я-не-можу привалив мої мізки. Я всьо, я видохся. Не витисну ні слівця. Хоч порви себе навпіл — нічогісінько з мене не витече.

Занудні Б2Б тексти. Реклама для “серйозних” людей.

Та з чого ви, блядь, взяли, що вони серйозні? Хто був серйозним коли засновував гігантський капітал? Біл Ґейтс, який кинув нахєр універ, бо надто любив програмувати для цього лайна. Чи може Стів Джобс, який жер ЛСД, мандрував в Індію й жив як бомж-напів-крішнаїт?

Навіть якщо ваші тупі шаблонні уявлення про авдиторію мають сенс — чхав я на них. Я взагалі — скульптор. Я срав на ваше ІТ, ваших клієнтів і ваші “діджітал тренди”. Аби з голоду не здохнути…

Мій попередній начальник здивував мене питанням — навіщо тут працюєш якшо робота тобі не подобається? Ну ти тупий? — хотілось відповісти йому. Але я був на його території, в офісі, і збрехав. Тааак, писати подобається, просто втомився. Дуууже втомився.

Нє, писати мені подобається (я може й не скульптор, а — письменник)... От пишу я вам — і норм. (Однак від теми я відступив.) Сиджу зараз у темному бункері часів Другої Світової. І думаю розказати, що́ все ж таки трапилось. У той препаскудний день, коли я написав од сили пів-сторінки роботи — і це були нелюдські зусилля.

Почуваючись жмихою, я здав що мав, вислухав догану од садистської суки менеджерки, якій насправді було похуй (not emotionally involved). І — свобода…

Попереду прекрасна Софійка, ресторан і… голуби? Я вийшов з офісу і всюди літали ці блядські голуби. Цілі хмари кружляли над старими польськими дахами, то скупчуючись, то розлітаючись ген за будівлі.

То на зливу чи що?

Та мені ніколи вважати на марниці. Я квапився до ресторану “Дезерія”. Рівномірно йду, планомірно хитаюся в трамваї, аж знову йду — вже нерівномірно, прискорюючися чим дальше йду.

Лише одна ще подія відірвала мене од перегонів з власною хронічною непунктуальністю.

— Світ котиться в пекло! В безодню! Зійдуть з неба крилаті слуги Господа — і вчинять розправу над лихими, гордовитими, пихатими, облудними й блудливими!

Старий горлав на всю вузеньку вулицю, схожий на афроамериканця-гангстера з “Кримінального чтива” — хіба лохматішого й чорнішого.

— Забули грішні люде заповіти праведників...

І тут я згадав! Пренайнеприємнішу річ! Я
з а б у в

купити

ПОДАРУНОК!

У цей момент на старого налетіла зграя голубів. “Обдристатись трюки!” — подумав я, пригадавши бомжиху з Один вдома 2. І різко рушив геть.

Що ж робити з подарунком?

Що я куплю за тридцятку?

Ввечері, в центрі. В туристичному Львові.

До ресторана я майже добіг. Спізнився лише на 10 хв.

***

— Юннак, — саме так він вимовляв, говорячи про мене офіціантці — тягнув “н”, ніби зверхньо наголошуючи, що це слово таки насправді від “юний” (чи “юнний”?).

Він — це старий шолудивий метрдотель, який сьогодні заміняв жіночку з гігантськими цицьками.

Він провів мене до столу, де вже чекала прекрасна Софійка (трохи невдоволена — зморщечки під зеленими очима — що я, як завжди, спізнився).

Він — це жахлива перепона, яка не хотіла пересаджувати поближче до вікна коли тамтой столик звільнився.

Та й що це за ресторан? Якийсь гендель — совкова столовка — куди завезли щось окрім котлет по-київськи і водяри. А ще джазовиків. Близько біля нашого столику грали три діди — тому ми могли говорити лише криком.

Коли я таки добився, щоб ми сіли ближче до вікна, говорити стало простіше — дальше від дідів з незрозумілою музикою. Та й за якийсь час ці старигани перестали грати.

Проте Софійка була в захваті. ДЖАЗ ДЖАЗ. Ну, хоч щось мене тут радувало. Бо далі було...

— Кохана, в цей знаменний день я подарую тобі… символ нашої любові.

Нє, ну брелок був гарний. Рожевий мовби подув вітерцю з солодким присмаком вагінних виділень коханої. Зображував “любов навіки” та ще якусь таку хрєнь.

Софійка, вихована в галицькому дусі, коли думаєш одне, говориш друге, відчуваєш третє, а сповідуєшся щонеділі у четвертому — звісно, з усіх сил спробувала не подати виду, що я щось зробив не так. Я їй дійсно подобався, вона цінувала мій розум і гостре почуття гумору, я її забезпечував й не відмовляв у найдурнуватіших капризах (бо сам її любив, і капризи). Але от з подарунком прогадав. І я́к би Софійка не намагалася показати, що зацінила жарт — мене почало гризти не на жарт. Ще гірше почувся, коли Софійка витягла з своєї, здавалося б, манюсінької сумки, велетенський том Цивілізації Давнього Риму за редакцією Умберта Ека. (Це їй батьки дали стіки грошви на книженцію?!)

Я присоромлено прийняв подарунок, котрий давно хотів. Що ж, план такий — з ЗП куплю нормальний подарунок. Краще пізно, ніж ніколи.

Раптом, вибухло розбите скло — полетіли друзки — і голуби! Цілий бойовий загін голубів потоком у харчевню збив мене зі стільця.

Яй! На підлогу коло мене попадали розщиблені трупи голубів-камікадзе, які розбивали шибку у перших рядах.

Решта рушили прямо до джазовиків, які щойно пили водичку, певно готуючись знов заграти свою огидну музику. Бінґо!

Але… Голуби геть сказились! Налетіли на дідів, почали дзьобати їх наче насіння зі жмені пенсіонерки. Що ж це робиться!

До джазовиків підбіг шолудивий метрдотель — одігнати довбаних голубів рушничком. Та скажені птахи почали і йому викльовувати очі.

Жорстокі голуби, які забивають власних побратимів, коли ті заслабнуть — що їм люди?

Софійка теж лежала на підлозі, збита потоком голубів-винищувачів. Очі широко розплющені. Я схопив її за руку, підвівся й крикнув:

— Через вікно, хутчій!

Спершу Софійка, потім я, схопивши заплічника з ножем і залишками обіду — ми вилізли через розбите вікно. На вулицях творилось пекло. Судний день?

Потоки агресивних голубів злітали то тут то там з неба, обсідали людей і дзьобали їх з усією люттю, ніби повертаючи кожну мить образи за те, що ми їх нещадно ганяли, за всю зневагу. Вони вривалися крізь високі вікна у хати — і звідти й всюди чулися крики й стогони й благання допоможіть. Хтось почав безладно стріляти.

Куди бігти? Софійка, побачивши все, розревілася і всілася прямо там де стояла, на бруківці.

— Альо, шо ти робиш? Біжім! — я горлав на всі заставки і грубо хапав її за руки. Вона виривалася і знов ревіла, підібгавши ноги під голову.

— Ти дурна чи як? Зара нас зжеруть! — горлав я, озираючись навсібоки.

До нас наближалася зграйка.

Не знаю чому, але я вихопив рожевого брелка, що його Софійка досі затисла в руці. І відчайдушно кинув у ту йобану зграю. На мій подив, голуби зпікірували за брелком і гуртом почали клювати цяцьку. Тупорилі тварі…

З другого боку хаос і шум став майже неможливим і гучним. Я повернувся: ціле темно-синє цунамі з пернатих винищувачів наближалася до нас із боку “Дзиґи” — зачищуючи вулицю дощенту.

Бог мене пробачить? Я схопив Софійку за патли й потягнув у поблизький підвал, який миттю примітив.

Вона страшно билася й намагалась вирватися. Але я міцно тримав. Знав — од насильства у сім'ї залежить наше виживання.

Двері виявились незачиненими — я затягнув Софійку у підвал, зачинився, підсвічуючи телефоном, забарикадувався якимсь хламом, ящиками — і зачаївся. Софійка забилася в куток все в тій же позі, скоцюрблена, але вже не ревіла. Лише тихенько схлипувала — певно злякалась більш мене, ніж тих драних голубів. Я її наразі не чіпав.

Твітер розривався від повідомлень. Голуби-канібали в Нью-Йорку, Токіо, Лондоні, Львові — по всьому світі — атакують людей. (Хештеґ #pigeonrebelion, якщо цікаво.)

А за нашим хештеґом #голубиатакують я натрапив на жахливий відос. Їх там багато було, жахливих. Але цей… Я остовпів. Цю людину я бачив щодня з ранку до вечора. І впізнав би навіть за гіршої якості зйомки.

Моя менеджерка. Посеред вулиці з виклюваними очима, з яких немов сльози Діви Марії стікали ручаї крові, вона безладно бігала, махаючи руками, і кричала несусвітнє "Воронка продАж звужується в понеділок!" У пані стріха покаталась недовго — за хвилю її обсіла зграя кровожерливих голубів і… відос обірвався.

Мої руки страшенно тремтіли. Горло підпер солодкуватий ком. Постав запах фекалій. Тут бомжі ночували чи що? Я спересердя кинув сраний телефон об стіну. “Срань!”

Нас огорнула тьма. Я чув лише як тихо молилась Софійка.
Батьку, якщо ти є там, на Небесах.