III
Є щодо цього ще й третя відмінність — як саме наслідувати в кожному із згаданих випадків. Адже можна одними й тими ж засобами відтворювати одне й те саме, або розповідаючи про події, як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи себе іншим і виводячи усіх зображуваних осіб у дії.
Ось у цих трьох відмінностях — чим, що і як — і полягає наслідування, як ми сказали напочатку. Отже, з одного боку, Софокл[1] ніби наслідує Гомера, бо обидва вони зображають людей порядних, а з другого — Арістофана[2], бо вони обидва зображають людей діючих, і притому в самій дії.
Тому, каже дехто, ці твори й звуться драмами[3], що люди в них зображаються діючими.
1448 в Дорійці[4] сперечаються за право називатися творцями трагедії і комедії,— комедію бо винайшли мегарці[5], як тутешні, в яких вона виникла разом із демократією, так і сіцілійські, тому що звідти походив поет Епіхарм[6], який жив набагато раніше Хіоніда і Магнета[7]. На звання першовідкривачів трагедії претендують деякі з пелопонеських дорійців,— при чому для доказу наводять назви: кажуть, що селища навколо міст звуться у них комами ή χώμη, а в афінян — демами ό δῆμος, і що комедіанти мають свою назву не від дієслова χωμάζειν — гуляти, а від блукань по комах, коли до них не виявляли інтересу в містах. Та й поняття «діяти» у дорян визначається словом δρᾶν[8], а в афінян словом πράττειν. Отож, про відмінності в наслідуванні, про те, скільки їх і які вони,— сказано досить.