IV

Здається, поезію породили взагалі дві причини, і до того ж, цілком природні[1]. По-перше, людям з дитинства властиво наслідувати,— тим вони від ін­ших живих істот і відрізняються, що дуже здатні до наслідування, завдяки якому вони і набувають пер­ших знань. По-друге, всі відчувають у наслідуванні приємність. Доказ цього дають самі мистецькі твори: те, на що в дійсності дивитись неприємно, викликає у нас задоволення, коли ми бачимо найточніше його зма­лювання, наприклад, зображення найжахливіших звірів або трупів[2].

Пояснюється це тим, що набувати знань надзви­чайно приємно не тільки філософам, але й іншим лю­дям, хоч останні сприймають їх поверхово. Дивлячись на картину, вони відчувають задоволення, бо, розгля­даючи її, вчаться, тобто замислюються над тим, що вона собою являє і кого зображає. Якщо ж кому ра­ніше не доводилось бачити зображених на ній речей, то задоволення людина відчуває вже не від їх подіб­ності, а від майстерності картини, від її кольору або від чогось іншого.

Нам від природи властиві і наслідування, і ме­лодія, і ритм; віршові ж розміри, очевидно, є види ритму. І вже з первісних часів найздатніші до цього люди почали творити поезію, поступово розвиваючи її з імпровізації.

Поезія поділилась на види відповідно до особи­стої вдачі поетів: поважніші з них відтворювали пре­красні вчинки і таких же прекрасних людей, а більш легковажні — вчинки людей нікчемних, складаючи на­самперед глузливі пісні, тоді як перші творили гім­ни[3] та енкомії[4]. До Гомера ми не можемо назвати жодного такого твору, хоч поетів було багато, а почи­наючи з Гомера — можемо, як-от, наприклад, його «Маргіт»[5] та інші подібні твори. Тоді ж виник у по­етів і відповідний ямбічний розмір,— він і тепер зветься ямбічним (глузливим)[6], бо у віршах, складе­них цим розміром, вони один з одного глузували. Так, одні із стародавніх поетів стали творцями героїчних поем, а інші — ямбів.

1449 а Гомер був поет переважно серйозного жанру, бо він єдиний не тільки створив чудові поеми, але й дав драматичні образи; він же перший намітив і основні форми комедії, відтворивши в драматичній дії не ганебне, а смішне. Тому «Маргіт» має такий же самий зв’язок з комедією, як «Іліада» і «Одіссея» — з тра­гедією.

Коли виникли трагедія і комедія, то поети звер­тались до якогось із цих видів поезії, відповідно до своїх природних нахилів, і одні замість ямбічних стали комедійними поетами, а інші замість епіків — тра­гіками, бо ці останні види поезії значніші і поважніші за перші.

Чи досить уже розвинулась трагедія у всіх своїх видах, чи ні, якщо розглядати її саму по собі і щодо вимог театру,— це питання окреме. І трагедія, і ко­медія виникли напочатку з імпровізації, перша — від заспівачів дифірамбів[7], друга — від заспівачів фа­лічних пісень[8], які й досі ще залишаються у звичаях багатьох міст. Трагедія потроху розросталась, у ході поступового розвитку все більше виявлялись її осо­бливості, і, зазнавши багатьох змін, вона зупинилась, досягнувши повної відповідності своїй природі.

Щодо кількості авторів, то Есхіл[9] перший запро­вадив двох замість одного; він зменшив також зна­чення хору і надав провідної ролі діалогові; Софокл увів трьох акторів і сценічні декорації[10].

Далі, щодо обсягу трагедії. З невеликих сюжетів та жартівливого способу вислову, внаслідок перетво­рень сатирівського дійства[11], уже пізніше виникла ве­лична трагедія, і розмір її з хореїчного тетраметра[12] змінився на ямбічний триметр. Спершу користувалися тетраметром тому, що поезія була сатирівською і мала переважно танцювальний характер; а коли розвинувся діалог, то сама його природа винайшла властивий йому розмір, бо з усіх метрів ямбічний найбільше на­ближається до розмови. Доказом цього є те, що в розмові поміж собою ми вживаємо ямби часто, а гек­заметри мало, та й то порушуючи звичайний її тон. Щодо збільшення в трагедії кількості епісодіїв[13] і стилістичного оздоблення окремих її частин, то не бу­демо про це говорити, бо вдаватись у всі подробиці було б занадто довго.